Велика втрата! Нестало найбільшого борця з комунізмом

У вівторок, 16 квітня, помер відомий український публіцист, історик, діяч українського національного руху, дисидент і політв’язень радянських часів Валентин Мороз. Днем раніше йому виповнилося 83 роки.
Як передає “Новинарня“, про відхід шістдесятника повідомив Вахтанг Кіпіані, головний редактор “Історичної правди”.

“Кілька годин тому у Львові пішов з життя один з легендарних борців з комунізмом, автор блискучих самвидавних текстів 1960-1970-х років Валентин Мороз”, – написав Кіпіані у “Фейсбуці”.
Журналіст дпа посилання на відео програми каналу ZIK, зроблену про Мороза і з Морозом.

Біографічна довідка
Валентин Якович Мороз народився 15 квітня 1936 року в селі Холонів (нині – Горохівський район Волинської області) в селянській родині.
Закінчив історичний факультет Львівського університету (1958).
Працював учителем і заступником директора в середніх школах на Волині, із 1964 року викладав новітню історію в Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.

Активно поширював “самвидав”. Уперше заарештований 1 вересня 1965 року, засуджений за антирадянську агітацію та пропаганду до 4 років таборів. Карався в таборі ЖХ-385/17-А в Мордовії. Написав там “Репортаж із заповідника імені Берії”, що також підпільно поширювався у самвидавчій літературі.

Вийшовши 1969 року на волю, Мороз написав есе “Серед снігів” з аналізом поневолення людини в умовах комуністичної диктатури, “Хроніка опору” – про нищення української культурної спадщини, “Мойсей і Датан” (полеміка з “Литературной газетой”) та ін. Став одним із провідних авторів “Українського вісника” (1970-72).

Другий арешт Валентина Мороза відбувся 1 червня 1970 року. Причиною повторного арешту, очевидно, було те, що Валентин Мороз на той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, став “найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю”.
На закритому суді отримав незвично жорстокий вирок – 14 років – за тією ж “антирадянською” ст. 62, ч. 2 Карного кодексу УРСР.

Ім’я політв’язня-нонконформіста Мороза стало широко відоме за кордоном. Біля радянських посольств і консульств у США й Канаді відбулися демонстрації на його підтримку.
Еміграційна преса друкувала його твори, на яких виховували молодь і які допомогли поширити на Заході ідею про порушення прав людини в СРСР.

Карався у Владимирській тюрмі із кримінальними злочинцями. Опираючись їхньому санкціонованому насильству, зажадав переведення до одиночної камери, де пробув майже два роки. Відбув кілька місяців голодування (1974) та перейшов до табору особливого режиму в Мордовії.

27-28 квітня 1979 року в нью-йоркському аеропорту ім. Кеннеді США обміняли п’ятьох політв’язнів, зокрема українця Мороза, на двох агентів КДБ СРСР, засуджених в Америці.

.

Весна 1979 року. Валентин Мороз через кілька днів після звільнення і виїзду на захід тримає в руках портрет табірного товариша Левка Лук’яненка. Фото: ФБ Вахтанг Кіпіані. Надалі до 1991 року Валентин Мороз жив і працював за кордоном – в Українському науковому інституті Гарвардського університету (1979-80), був коментатором у радіопрограмі “Пісня України” в Торонто (Канада), студіював в Українському вільному університеті в Мюнхені (ФРН, 1980-82), працював над історією шістдесятництва, трактуючи цей рух як поетичну чи інтелектуальну революцію.

Із 1980 року – видавець журналу “Анабазис” (Клівленд/Торонто), 1986-91 – в радіопрограмі “Бумеранг-Контакт” (Торонто), із 1982 року – постійний співробітник газети “Українські вісті”. Наприкінці перебудови Мороз повернувся на Батьківщину і в січні 1991 року оселився у Львові.

“Переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся”, – так коментував своє повернення у ЗМІ.
У 1991-93 роках – професор, зав. кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті. З 1993 року – професор кафедри українознавства Львівського інституту фізкультури, викладач політології Львівської філії Академії державного управління при президентові України.

Автор понад 30 книг і до двох тисяч статей.
Має орден “За заслуги” ІІІ ступеня (2009).
Цитата з інтерв’ю Велентина Мороза в першій половині 2014 року:

– Нині Москва веде неоголошену війну, і це нормальна річ. Жодна імперія не хоче віддавати свої колонії. Так було і буде. Для прикладу наведу римські часи. Коли Рим втратив Британію та Галлію, вони теж думали, що рано чи пізно знову заженуть ці країни у свою клітку, та цього не сталося.

Рим вже ніколи не панував на французькій та англійській територіях. Тож те, що робить Путін – не новина. Мені пригадується думка, яку у 1919 році висловив Троцький: «Втратити Україну значить втратити голову». Він добре розумів, що таке Україна. Після нього ще лунали думки: «Хто володіє Україною, той володіє Європою».

За нашу державу заdжди була боротьба. Москва дуже не хоче, аби Україна вискочила із їхньої клітки. У ХІХ столітті навіть панувала теорія, що України немає, її вигадали німці, аби нашу багатющу землю відділити від єдиної, нероздільної Росії. Тому, я вважаю, така ситуація є природною.

Як історик, я вважаю: в московській імперії було дві величини: перша – Україна, стратегічна і вигідна, а друга – Сибір. Україну вони вже втратили. Російський президент хотів виграти війну в Києві. Та люди перестали боятися смерті. Так, він виграв бій в Криму, однак донбасівці уже не ті. Росія знову хоче Україну загнати у свою клітку, та це вже неможливо.
Джерело

Share
error: Content is protected !!